У перші дні грудня 1918 року делегація представників русинів різних політичних напрямів з північно-східних комітатів Угорщини мчала на всіх парах спецпоїздом до Будапешта. Звісно, можливо потяг і не мчав, бо у післявоєнні місяці в Угорщині гостро відчувався дефіцит вугілля, тож, можливо, кочегарам у паровозі доводилося економити. Делегація прямувала на зустріч, яку мали провести десятого грудня і де уряд М.Карої мав намір розповісти про свої плани стосовно руського населення. Уже в потягу між делегатами розгорілися пристрасті, було добре помітно, що чимало з громадських діячів і політиків, які мали різну популярність серед русинства, однозначно стоїть на позиції відокремлення від Угорщини. Попри все уже через десять днів після зустрічі у Державному зводі законів Угорщини було опубліковано Закон №Х «Про створення автономної території Руська Країна».
Закон гарантував право на самовизначення населенню, яке становило більшість в Ужанському, Березькому, Угочанському і Марамороському комітатах і яке в грудні 1919 року вперше було офіційно назване не рутенцями, а русинами. Вдихнути життя і холодні рядки закону мали співробітники Міністерства Руської Країни (розташованого в Будапешті) та Державного намісництва (адміністрації) Руської Країни (розташованого в Мукачеві). За питання про самовизначення національностей в Угорщині, перебуваючи на посаді міністра без міністерства, відповідав відомий суспільний діяч і вчений Оскар Ясі. Він був прихильником федералізації на зразок швейцарських кантонів, що докорінно могло б змінити адміністративний устрій Угорщини. Однак для політичної еліти, яка правила до 1918 року, ідея федералізації за національною ознакою була неприйнятна, а в період післявоєнного розпаду її майже неможливо було втілити на практиці. О.Ясі провів у листопаді та грудні 1918 року переговори з румунами та словаками. Обидва закінчилися невдачею, тому міністр без міністерства шукав компромісу із, як він висловився, «найслабшою стороною». Серед лідерів русинів вирізнялися різні групи, частина їх готова була залишитися у складі Угорщини. Одні хотіли цього, керуючись своїми переконаннями, інші, ймовірно, сподівалися на солідний матеріальний зиск. Міністерство Руської Країни очолив працівник Міністерства внутрішніх справ Орест Сабов, а приміщення для нього були виділені у підвалах Міністерства юстиції. У Мукачеві боротися з проблемами на посаді намісника (комісара) доручили рахівському адвокату з багатим життєвим досвідом – Агоштону Штефану.
Керівництво Народної Республіки намагалося зробити думку про руську автономію популярною серед громадян. Цим питанням у Комітеті пропаганди займався чудовий руський вчений Гіадор Стріпскі. У столиці організовували тематичні вечори, у гірських районах ходили агітатори, обіцяючи місцевому населенню краще життя. Відомий угорський прозаїк Дюла Круді (Krúdy Gyula) навіть присвятив цій темі окрему книгу – «Требміта. Дзеркальце Руської Країни» («Havasi kürt. Ruszka Krajna kistükre»). Доля книги добре відображає саму історію спроби створення автономії. Круді написав книгу взимку 1918 року, маючи на меті наблизити до угорських читачів «незнайомих знайомців» – русинів, що проживали у Північно-Східній Угорщині. Автор мав намір видати книгу в Ужгороді на початку 1919 року, однак на тоді це вже стало неможливим, оскільки чехословацькі військові загони в січні 1919 року зайняли місто. Добре характеризує ситуацію в цій частині Угорщини протягом 1918-1919-х років те, що Круді писав свою книгу за часів активної розбудови Угорської Народної Республіки, а видана вона Руським народним комісаріатом за часів Угорської Радянської Республіки, коли території запланованої автономії вже були зайняті чужими військами.
Загалом спроба подати ідею автономії в яскравій обгортці була зовсім не зайвою. Серед угорського населення згаданих у законі чотирьох комітатів чимало хто виступав проти створення, як вони казали, «руської імперії». Багатьом навіть уявити було важко, що русини, яких вважали «бідними меншими братами», отримають широкі політичні права. Наміри О.Ясі не зустріли суцільного схвалення і серед верховинських русинів. Звіти агітаторів свідчать, що значна частина не вірила у серйозність намірів угорців, а інші мали проукраїнську чи чехословацьку орієнтацію. У будь-якому разі, з доповідних записок пропагандистів, які працювали у гірській місцевості, стає зрозумілим, що вони вбачали можливим шляхом відповідних, терплячих політичних дій змінити думку скептиків. Однак система державного управління, що розпадалася, не сприяла такого роду нововведенням.
У законі не були вказані чіткі територіальні межі автономії. Поряд із високим ступенем невизначеності це призвело до утворення в північно-східних комітатах своєрідного подвійного адміністративного управління. Адже з одного боку керувати бажало розташоване в Мукачеві Намісництво на чолі з Агоштоном Штефаном, а з іншого – від управління не відмовлялися і чотири жупани, які очолювали комітати, а це часто призводило до дискусій стосовно сфер повноважень і відповідальності. Але не це найбільше загрожувало шансам на створення руської автономії. На межі 1918-1919 років становище гірських районів стало просто катастрофічним. Не було належного постачання продовольства, погіршився правопорядок. З січня 1919 року на цих території діяли чехословацькі, румунські та українські загони. Суверенітет угорської держави з точки зору забезпечення діяльності автономії критично похитнувся. Розчарований міністр Орест Сабов просив у березні 1919 року перевести його в Мукачево, сподіваючись на місці бути більш ефективним. Однак цього не сталося, бо Сабов не погодився співпрацювати зі створеною 21 березня Радянською Республікою. При цьому справа Руської Країни ще залишалася на порядку денному. Був створений Руський народний комісаріат, повноваження якого поширили на всі комітати, де була значна кількість руського населення. Комісаром був призначений колишній намісник Агоштон Штефан, який паралельно став членом Революційної правлячої ради. Також були створені дві військові організації – Руська червона гвардія і Руська червона охорона, куди, щоб уникнути голоду, охоче зголошувалися чоловіки. Однак кардинальні проблеми, які по-справжньому перешкоджали функціонуванню автономії, залишилися невирішеними і за радянського уряду. Один із політиків Ужанської директорії так описував ситуацію, що склалася на Верховині у квітні 1919 року: «[…] Населення повністю відрізане від зовнішнього світу, немає ні пошти, ні телеграфу, ні телефону, ні засобів пересування і наслідком цього є те, що про події великого світу воно нічого не знає і навіть якщо щось і чуло, ці новини доходять у спотвореному і жахливому вигляді […]. Продуктів харчування також нема, народ голодує […], не хоче збиратися на жодні зібрання і нікому не йме віри». Просування чехословацьких і румунських військ обмежило радянський період в Руській Країні сорока днями та завершило спробу створення руської автономії.
О.Ясі в одному з листів, написаному в 1938 році, зізнався, що руська автономія мала для нього більше моральне, ніж практичне значення. Зі сторічної перспективи видається, що закон про руську автономію відігравав суттєву роль у контексті зовнішньої політики Народної Республіки і мав переконати Антанту у серйозності намірів Угорщини стосовно нацменшин, однак шанси на його практичну реалізацію були зведені до мінімуму.
Маловідомим є факт, що Агоштон Штефан на чолі невеликої групи створив у столиці Польщі, Варшаві, емігрантський уряд Руської Країни. Щоправда, похвалитися йому, за винятком налагодження зв’язків з дружньою до угорців словацькою еміграцією, контактів з угорськими дипломатами та спроби створення руського легіону, фактично нічим. Найсміливішою його акцією була навряд чи серйозно осмислена спроба у 1920 році невеликою озброєною групою відвоювати від Чехословаччини і повернути до складу Угорщини адміністративну одиницю, що тоді вже називалася Підкарпатська Русь. Як знаємо, ця спроба виявилася безуспішною.
Імре Сакал, історик, викладач, науковий співробітник
Закарпатський угорський інститут ім. Ф.Ракоці II
Ця стаття є четвертою в серії публікацій «Столітнє Закарпаття», започаткованій Науково-дослідним інститутом ім. Тіводора Легоцькі