Серед трансільванських князів саме Дєрдя ІІ Ракоці (1621-1660) за його постійні битви з турками та невдалий похід на Польщу можна назвати найбільшим воїном. Його вже з дитинства готували бути правителем. Батько змалку привчав сина читати Біблію та ходити до церкви. У 1643 році пан Дєрдь, капітан міста Варод (угор. Várad; зараз місто Орадеа в Румунії), одружився з Софією Баторі (угор. Báthori Zsófia), останньою з роду Баторі. Католицька дружина стала реформаткою і повернулася до своєї першої віри лише після смерті чоловіка. Уже 1642 року Дєрдя ІІ Ракоці було проголошено князем, але на трансільванський престол він зійшов тільки в 1648 році. Будучи князем Трансільванії, він вчасно сплачує данину туркам, тому вони віддають у його підпорядкування і Молдову та Волощину (Havasalföld).
Політика князя будувалася на бажанні здобути польську корону (цього добивався ще його батько) і, звичайно, на прагненні послабити турецькі пута. Дєрдь ІІ Ракоці уважно відстежував міжнародні політичні події, щоби використати їх для реалізації власних намірів. Під час походу шведів на Річ Посполиту він укладає з ними союз, аби реалізувати свій план сходження на польський престол. А в 1651 році у Трансільванії веде переговори з козацьким гетьманом Богданом Хмельницьким, який підтримав наміри князя стосовно Польщі, але союз між ними був укладений значно пізніше – 7 вересня 1656 року. Після цього князь Ракоці підписав угоду і з королем Швеції Карлом Х. Так виникла потужна антипольська коаліція.
Ракоці вважав, що міжнародна обстановка є сприятливою для військового походу на Польщу, щоправда його мати і частина радників відмовляли правителя від інтервенції. Проте князь скликає своїх прихильників і призначає збір у містечку Вишково (Visk) в Марамороському комітаті. 14 січня 1657 року сюди збирається військо, тут Дєрдь ІІ Ракоці знову проводить переговори з делегатами вже згаданих союзних держав. Він наказав установити в королівському місті розкішний намет, де серед інших приймав і російського посла Олексія Михайловича, який вручив Ракоці коштовні подарунки, маючи намір відмовити правителя від походу. Але князь не прислухався до цієї пропозиції, бо покладав великі надії на підтримку шведського короля. 17 січня Дєрдь ІІ Ракоці скликав у Вишкові Державні збори, де шляхта ухвалила чотири закони, які переважно стосувалися умов оподаткування. Своїми намісниками Ракоці призначив Ференца Редеі (Rhédey Ferenc), Акоша Борчоі (Barcsay Ákos) та Іштвана Шереді (Serédy István). Перший з них став згодом наступним князем Трансільванії, родинні зв’язки пов’язували його довший час із Мараморошем, помер він у Хусті 13 травня 1667 р.
Із Вишкова майже 30-тисячна трансільванська армія вирушила 18 січня 1657 року через Драгово (Kövesliget) на Польщу. Військо йшло через Міжгір’я (Ökörmező), Студений (Hidegpatak), Ізки (Iszka), Присліп (Priszlop), а далі ціною великих зусиль подолало зимові перевали. Іти через скелясті гори з бойовим спорядженням було серйозним випробуванням і стало значним військовим досягненням. Князь призначив підвищену платню солдатам, сам при потребі розчищав засніжені дороги. За вказівкою Ракоці частина війська рушила в іншому напрямку – в сторону Бескидів. 30 січня армія досягла Сколе, звідси князь відправив загін на чолі із Яношем Кеменєм (Kemény János) до своїх прихильників у Польщі. Згодом були завойовані Краків і Варшава. Під час наступу до Ракоці приєднався козацький корпус чисельністю 20.000 осіб. Таким чином, військова міць армії, що на початку складалася з 18.000 вершників, 5000 трансільванських піхотинців і 6000 волохів, значно зросла. Після перших перемог Ракоці довелося реагувати на нову політично-воєнну реальність, унаслідок якої закріпитися в Речі Посполитій не вдалося. Шведський король, почувши, що на його країну напала Данія, повертається з військом додому. Османська Порта віддала татарам наказ витіснити трансільванські загони з Польщі. Особливо болісно сприйняв князь, що проти нього виступили давні родичі родини, друзі. Коли трансільванська армія повернула назад, козаки супроводжували її, що дозволяло їм та їхній немалій здобичі перебувати в безпеці, а коли опинилися близько до батьківщини, то поїхали, залишивши князя без своєї допомоги. Зрештою, Дєрдь ІІ Ракоці змушений був укласти принизливий мир з поляками і повертатися додому із супроводом у всього триста осіб.
Цей похід Ракоці провів самостійно, без дозволу турків, не прийнявши офіційно васалітет. За свій вчинок він дорого заплатив, після поразки на солдатів князя чекало татарське рабство, де значна їх частина загинула, решту звільнено лише після сплати високого викупу. Командувач війська Янош Кемень також потрапив до рук татар.
На жаль, ця поразка стала початком нової трагедії. Польський маршал Єжі Себастьян Любомирський, попри дані князеві обіцянки, розпочав похід-помсту на землі Ракоці. Загони польського воєначальника перейшли через Бескиди і кинулися грабувати всю північно-східну Угорщину – від Сепеша до Марамороша. Були спалені Мукачево, Берегово, Вишково. У Берегові людей, що шукали порятунку в католицькій церкві, винищили, а сам храм підпалили. На стіні церкви поляки залишили напис: «Vicem pro vice reddo, amice, tibi!» (у перекладі українською: позикою за позику віддячую тобі, мій добрий сусіде!). Тоді було спустошене й село Мале Мужієво, свідченням чого сьогодні є руїни старої церкви на околиці села. В історичних документах знаходимо описи завданих тоді збитків.
Після невдалого походу Ракоці Трансільванії загрожував грабіжницький турецько-татарський напад. Державні збори в жовтні 1657 року обрали князем Ференца Редеі, але Дєрдь ІІ Ракоці, за підтримки сейкеїв і гайдуків, уже на початку 1658 р. повернув собі владу. Він розпочав переговори з Габсбургами, але імператор Леопольд запевнив турків, що в разі їхнього нападу втручатися не буде. Завдяки цьому татари безкарно спустошили всю Трансільванію. Князем було обрано Акоша Борчоі, якому ціною великої контрибуції і втрати фортець таки вдалося врятувати країну. Однак через короткий час, залучивши жителів північно-східних територій Альфельда і сейкеїв, Ракоці вирушив проти Борчоі. Про князя, якого вже неодноразово знімали з трону, а потім знову обирали, говорили, що він був відмінний солдат, завжди бився в перших лавах. 23 травня 1660 року в битві з турками поруч села Сасфенеш (зараз Флорешть у Румунії) Дєрдь зазнав поранень і незабаром помер. Після його смерті Туреччина обмежила і ту незначну політично-економічну автономію Трансільванії, яку князівство мала до того. Згодом турки примусили до здачі місто Варод, а примірники Вародської Біблії, яка якраз друкувалися, вивезли.
Сина Дєрдя II Ракоці – Ференца – було обрано князем ще 1652 року, але після смерті батька йому з матір’ю довелося покинути Трансільванію.
***
Пов’язаних із Дєрдєм II Ракоці письмових джерел у Закарпатському державному обласному архіві залишилося мало. Маємо всього п’ять його указів. Більше документів залишилося від його дружини Софії Баторі. В архіві зберігається близько 30 власноручно написаних княгинею листів. У них даються розпорядження стосовно приватних, майнових і торговельних питань, які обговорюються з керівництвом сусідніх комітатів, міськими старостами, мукачівським єпископством. Дєрдь ІІ Ракоці хоч і багато часу проводив у Мукачеві, але справи Мукачівської домінії вела його дружина. Далі детальніше поговоримо про документи, підписані самим князем.
6 квітня 1650 р. в Дюлофегерварі (Gyulafehérvár) Дєрдь ІІ Ракоці видав указ про присвоєння дворянського титулу мешканцю Сигіта (Máramarossziget) Мігаю Товту. Цей документ зберігся до нашого часу в копії. У схожих справах трансільванські князі розпоряджалися неодноразово. В архіві роду барона Перені знаходимо лист Ракоці від 9 грудня 1650 р., у якому той ухвалює рішення в судовій справі: дає розпорядження про виконання рішення суду, ухваленого проти дворянина Іштвана Ленчека на користь Іштвана Кьовроші. Це оригінальний документ, скріплений восковою печаткою. У листі від 1653 р. з Фельдвара (Földvár) пише, щоб розгляд судового позову проти Анни Гереш відклали. Крім цього, в архівному зібранні п’яти королівських міст Марамороша збереглися два листи від 13 грудня 1655 р. про рішення князя стосовно визначення меж між Тячевом та селами Сепинца (Szaplonca) і Римец (Remete). На документах добре видно оригінальні воскові печатки, збереглися і копії, прикріплені до листів.
др. Дєрдь Чотарі,
викладач Закарпатського угорського інституту ім. Ф.Ракоці II,
керівник Науково-дослідного інституту ім. Тіводора Легоцькі